Роман

Їй було лиш тільки двадцять,

А виглядала на всі вісімнадцять,

Бо її кохали дуже щиро,

Це її щасливою робило.

Вона кохала так не стримно,

Та ще й взаємність мала як не дивно,

Це тривало лиш три роки,

А вже були весільні сроки.

Раз вона йшла додому,

І зустріла на шляху одному,

Ще й такого молодого,
Незнайомця  забавного.

Підійшов, заговорилась,

В ніжні очі подивилась,

І побачила там диво,

Що безмежно возбудило.

Цілу ніч вона не спала,

На зірках вона гадала,

Про ті очі дивовижні,

Що зачепили не подвижне.

Місяць його пам’ятала,

А коханого ігнорувала,

Почуття росло нестримно,

Це для неї дуже дивно.

Другий місяць починався,

Він з голови не вимітався,

З коханим всі зв’язки порвала,

Своїх подруг цим налякала.

І знов тим шляхом разом йшли,

І до нього вони прийшли,

Вона чикала знов на диво,

А там сиділа жінка  з сином.

Сподобався вірш? Поділись з друзями!